У Тбілісі завершився чемпіонат EEVZA-2017 серед жіночих команд віком до 17 років.
Збірна України U-17 здобула 5 перемог у п’яти матчах та стала переможцем турніру. На другому місці розташувалася команда з Латвії, а “бронзу” завоювала збірна Литви.
Капітан жіночої збірної України U-17 розповіла про впевнену перемогу на чемпіонаті EEVZA у Тбілісі.
– Анно, українська команда в Грузії стала чемпіоном достроково. Ви від початку турніру розраховували на першу сходинку?
– Звичайно, ми їхали в Тбілісі тільки за першим місцем, тому тут нічого дивного. Єдине – не очікували, що перемоги будуть настільки легкими. Свого максимуму ми так і не продемонстрували, відчувається, що потенціал у нас набагато вищий. Так, були важкі розіграші, звісно, ми програвали м’ячі, але все одно відчували, що сильніші за всіх суперниць.
– У програній стартовій партії проти Естонії, з якою ви починали виступ на чемпіонаті, теж відчували, що сильніші?
– Саме у тій партії впевненності ще не було. Вийшли якимись розгубленними, переляканими. На прийомі «посипалися», а без якісної доводки, звісно, і забити було складно. Тож програли партію, і тут нас «відпустило». Тренери зробили певні перестановки, випустивши Євгенію Хобер, із позиції діагонального гравця перевели у догравальниці Вікторію Лохманчук. Тому далі по ходу турніру у нас проблем практично не виникало.
– Якщо порівняти нинішню збірну із командою, яка брала участь в останньому відборі чемпіонату Європи в Ризі, що змінилося?
– Команда стала сильнішою, це однозначно! У нас є п’ять високих гравців із потужною атакою. Також ми стали набагато впевненіше приймати. Але давайте не робити якихось глобальних висновків, бо тут, у Грузії, ми – найкраща команда, а у Ризі на фоні Сербії просто були «блідими тінями». Так, ми точно додали у впевненності, але, знову ж таки, рівень суперниць у Тбілісі дещо відрізнявся від тих команд, з якими нам довелося грати у Ризі. Тож подивимося на себе у матчах із сильними командами. Але, гадаю, Україна стала грізною силою в Європі у нашому віці.
– Задоволені, що вдалося посісти перше місце, і чи не шкодуєте, що не приїхали суперниці із Росії, Білорусі, Польщі?
– Звісно, раді, що стали чемпіонками, на що і націлювалися! Але дуже хотілося пограти із сильними командами. Тут не вдалося. Що ж, спробуємо проявити себе якнайкраще у квітні, коли в Росії відбудеться другий етап відбіркового раунду чемпіонату Європи (U-19), і нашими суперницями будуть ті ж росіянки, а також словенки і фінки.
Ми дякуємо вам за цікаву розповідь. Бажаємо вам подальших перемог, сил, терпіння і звичайно, гідних вам суперників.
Також хочемо привітати і наших хлопців з греко – римської боротьби Щербакова Максима та Яковлєва Олександра, ліцеїстів 33 групи за призові місця, які вони здобули в Ірані.
Максиме, вляглися перші емоції, який настрій після повернення в Україну?
-Минуло вже багато часу від приїзду та перемог над збірними Ірану та Вірменії, тому так, емоції вляглися. Звичайно, повернутися додому дуже приємно. Після нагородження хотілося швидше розповісти та подякувати тренерам, тому поїздка додому була дуже довгоочікувана, як мені здалося. По приїзду вже в ліцей дуже приємно було чути привітання від ліцеїстів та педагогів. Ця поїздка запам’ятається мені надовго.
Під час змагань бувають поразки. Як ви знаходите сили йти далі не зважаючи на це? Що саме є тим стимулом?
-Звичайно, програє у своєму житті кожен, не тільки спортсмен. І я гадаю, завжди після цих поразок твоя сім’я підтримає тебе і надасть натхнення не відступати. У моєму житті було чимало поразок і після них були такі моменти, що хотілося просто покинути спорт, але завдяки своїм рідним ( до них я відношу і своїх тренерів), я починав працювати ще більше і результат з цього був лише кращим. Часто після поразок просто хотілось зустрітись з суперником ще раз і, попрацювавши над своїми помилками, взяти перемогу над ним. Завдяки тренерам у мене і є – «відчуття реваншу». Я завдячую своїм тренерам і батькам за цю нелегку медаль.
Олександре, розкажи нам, скільки потрібно тренуватися для такого результату? Як відбувається ваш звичайний тренувальний день?
–Тренуватися потрібно в міру, і я дякую моїм тренерам за те, що вони завжди допомагають нам. Тренування у нас не з легких, займає 1.30 години вранці та ввечері. Після розминки ми стаємо в пари і боремось, відпрацьовуючи навички і схватки, які допомагають нам у змаганнях.
Приїхавши в Іран, які у вас були думки щодо ваших суперників і перемогою над ними?
-Своїх суперників (більшість), я бачив на зважуванні. Мені стало трохи лячно тим, що вони зможуть здобути наді мною перемогу. Але виходячи на килим, я згадав слова моїх наставників, тренерів: що я сильний, мені немає рівних і що я все зможу! Думки завжди такі, що хтось сильніший. Але потрібно зазирнути в середину себе і знайти ті сили, які я маю.
Дякуємо вам хлопці. Бажаємо ще не однієї перемоги! Так тримати!
Рада ліцею журналістики
